в голові завалялись байдуже пошматовані думки…
і в повітрі більше не вловлюється запах щастя. так ніби одного чудового дня воно собі просто випарувалось.
нам завжди потрібен час, щоб зализати рани. щоб пройшло кілька днів/тижднів/місяців і вони затягнулись… звичне діло.
але коли немає чому затягуватись? коли в тобі сама лише порожнеча, вона дзвенить всередині нагло нагадуючи про себе, то що тоді?! час тут вже не допоможе. і в цьому вся проблема…
я звикла жити мріями, але ж вони такі ілюзорні та крихкі, наче павутиння. світ навколо вкотре заставляє в цьому переконатись.
надто багато слів дарма розкидані по світу… вони шастають вулицями, кварталами та провулками у пошуках хоч якогось притулку...і цей притулок вони знаходять у моїх хаотичних думках.
ех, це все мабуть емоції, що імпульсивно грають всередині…
треба заспокоїтись і змиритись з тим, що життя все-таки жалюгідна штука.
- Search
- Favourites
- Tags
- Subscribers
- Archive
- Take it easy
0